Туристичний світ Лубенщини

ПАМ’ЯТНИЙ  ЗНАК  НА МІСЦІ ПОХОВАННЯ РОДИНИ ШЕМЕТІВ

Не забудь  ніколи тих могил безсмертних,

де лежать надії наших гордих днів,

де між деревами над самітним терном

яркий цвіт калини полум'ям зацвів.

                                                                                     Остап Тарнавский

               У реєстрі славетних українських родин, які свого часу прислужилися рідному краєві, по­чесне місце належить лубенській  родині Шеметів. Відома письменниця Любов Яновська у своїй автобіографії писала: «В Лубнах мешкала родина дідичів Шеметів, гостинна, інтелігентна родина, до якої я з першого знайомства відчула надзвичайну симпатію»

               Неподалік від Лубен (територія приміського лісництва по дорозі на с. Калайдинці), в урочищі «Морозівська дача», на місці родинного  склепу   Шеметів (тут поховані  голова родини М.К.Шемет, його дружина, син Микола, донька Єлизавета, що  померла зовсім  молодою)   в грудні  2000 року було відкрито пам’ятний знак (автори-архітектори Р.В.Кисіль та І.В.Пономаренко), який споруджено за ініціативи  організації „Просвіта”  імені Тараса Шевченка.

              Родина відставного поручика, дворянина Михайла Казимировича Шемета на зламі XIX-XX ст. була на Полтавщині досить заможною та впливовою. Шемети мали певний соціальний статус, були власниками ткацько-суконної фабрики, цегельного заводу, млина та маслобійні, володіли 1000 десятинами землі у Лубенському повіті.  

                 Голова сімейства  Михайло Казимирович, зі своїх лісових угідь   постачав  високоякісну деревину  для спорудження духовного училища, був членом опікунської ради  під час будівництва жіночої гімназії.  Та на початку XX ст. говорили вже не так про статки представників цієї родини, як про їхні політичні погляди та національну гідність, причому підстав для таких розмов було більше, ніж достатньо. Брати Володимир, Микола та Сергій Шемети своєю жертовною працею на політичній та культурно-просвітницькій ниві у першій чверті XX ст. зробили помітний внесок у відродження нашої державності, національної культури та духовності.

                Найстарший син, Володимир  закінчив природничий факультет  Київського університету.  Ще  в студентські роки  його захопила національна ідея. Він був членом  «Братства тарасівців», відстоював ідею  української автономії.  Саме  його зусиллями 12 грудня (за старим стилем) 1905 року  в нашому місті з’явилося перше число газети «Хлібороб».

            «Хлібороб» вийшов накладом 5 тис. примірників «коштами і заходами» Лубенської української громади, тож у певній мірі відображав її вимоги. У центрі нашого міста на приміщенні універмагу можна побачити меморіальну дошку, на якій читаємо: « На цьому місці стояв будинок, у якому в листопаді  1905 року містилась редакція  першої в Росії  газети  українською мовою. Видавця В.М.Шемета відвідав М.М.Коцюбинський».  Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, цивілізо­ваних виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. Друкував матеріали переважно місцевого характеру, але разом із тим інформував про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, Петербурзі, Москві. Тут містилися статті іс­торичного та загальнополітичного характеру, вірші (Христі Алчевської, Ю.Будяка, Якима Самотнього). Вийшло лише 5 номерів газети.  Пізніше Володимир Шемет був депутатом І Державної  думи, членом Центральної  Ради від Полтавської області. В радянські часи він працював в  Інституті української   наукової мови  при Академії Наук, а згодом   - в установах „Цукротресту”. Помер він 1933 року, похований на байковому кладовищі в Києві.

            Трагічно склалася доля наймолодшого з братів – Миколи- першого редактора газети. 1918 року, переживши розчарування  і не знайшовши для себе дороги в сум’ятті революційного руху, закінчив життя самогубством.

           Сергій Михайлович Шемет, брав найактивнішу участь  в організації  „Просвіти” в Києві, у червні 1917 року  очолив  Українську  демократично-хліборобську партію, 1918-го увійшов до складу уряду П.Скоропадського. Емігрував за кордон і в еміграції був особистим секретарем  гетьмана. Помер 1969 року в Австралії.

          Володимир, Микола та Сергій Шемети з гідністю пройшли через ті випробовування, які приготувала їм доля у першому десятилітті XX ст. І, як свідчать джерела, до кінця життя не зійшли з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україні та рідному краєві. Таки­ми вони і залишилися у пам'яті нащадків.