Пам'ятки Лубенщини

ГІНЦІВСЬКА ПАЛЕОЛІТИЧНА СТОЯНКА

       На березі Удаю розташувалося маленьке мальовниче село Гінці. Назва  цього населеного пункту відома всім, хто цікавиться археологією. Відомість давнього поселення  розташованого  поблизу нього,  давно вже перейшла межі нашої країни.

       Гінцівська стоянка  є першою з відкритих  на Україні стоянок  подібного типу  і перша така пам’ятка у Східній Європі. Саме після її відкриття  почалося вивчення  палеоліту в Україні  і на півдні Росії  на науковій основі, адже до цього часу  вважалося, що ця місцевість була дуже пізно заселена людьми.

       Відкрита вона була випадково. У маєтку поміщика Г.С.Кир’якова, під час копання ями селянами  були знайдені кістки  надзвичайно великих розмірів. Прибувши на це місце, Кир’яков обізнаний з археологією, зрозумів, що залишки належать викопній тварині, а тому вирішив залишити Їх у себе. Через два роки, дізнавшись, що в Лубенській гімназії відкривається  музей, він подарував їх  туди. Так вони потрапили до рук  учителя історії  Ф.І.Камінського. У липні цього ж 1873 року Ф.І Камінський вирушив у Гінці з метою обстеження місцевості, де на місці нової ями  було знайдено  кам’яні знаряддя  палеолітичної людини і шило виготовлене з кістки. Саме  ці знахідки дозволили йому виступити на  3-му археологічному з’їзді у Києві. Так було покладено початок вивченню пам’яток  стародавнього кам’яного віку  на всій території  європейської частини тодішньої Російської держави.

       Залишки Гінцівської стоянки  знаходяться на схилі  другої надзаплавної тераси  правого берега долини річки Удай і залягають в смузі світло-жовтого суглинку  на глибині 2-3, 5 м. У її культурному прошарку виявлено  велику кількість кісток різних  тварин(мамонта, північного оленя, зубра, ведмедя, песця та ін.), крем’яні знаряддя праці,залишки житла стародавніх людей. Серед усіх знарядь праці  виділяються по чисельності кам’яні, виготовлені з кременю. У той час високого рівня  набуло палеолітичне мистецтво. На Гінцівському поселенні було знайдено голки з вушками, майстерно вироблені з бивнів мамонта, орнаментована кістяна пластина, уламок ікла ведмедя з нарізками та молоток  виготовлений з рогу  північного оленя.

        Гінцівська стоянка існувала досить тривалий час, будучи добре обжитим   поселенням стародавніх мисливців, що жили  в долині Удаю та на плато його берегів. За характером залишків воно відноситься до кінця пізньопалеолітичної  епохи ( її мадленської пори ) – близько 12 – 13 тисяч років.

       Свого часу у  Гінцях проводила дослідження ціла плеяда вчених  - академіки В.І.Вернадський, О.Б.Павлов, М.В.Павлова, П.І.Підоплічко, професори – К.М.Феофілактов, В.О.Городцов, Г.Ф.Мірченко, О.Я.Брюсов, І.Ф.Левицький,  Г.М.Щербаківський, В.Я.Сергін, Л.А.Яковлєва. За сценарієм Л.Яковлєвої було створено фільм «Мисливці великих рівнин в епоху  останніх мамонтів». Важливою в проведенні розкопок  була участь  доктора археології, професора Сорбонського університету Франсуа Дінджана. Завдяки їх праці, їхнім знахідкам   ми і можемо сьогодні здійснити уявну подорож  у минуле, дізнатись про те, як жили наші предки.

      Гінцівські матеріали давно стали надбанням світової науки. Багато знахідок набули  значення хрестоматійних. Саме до таких відноситься уламок бивня мамонта, прикрашений тонким гравіруванням у вигляді довгої, злегка зігнутої лінії, від якої відходять перпендикулярно  короткі нарізки. Відомим американським дослідником А.Маршаком це зображення  розшифроване як календарний  запис.

     Гінцівська палеолітична стоянка включена  до Національного реєстру  культурного надбання України. Колекції з розкопок у Гінцях зберігаються  в Національному історичному (Київ), Державному Історичному (Москва), Полтавському та Лубенському краєзнавчих музеях, інституті археології Російської академії наук (м. Москва).

 **/**/**/**/**/**/**/**/**/**

ПАМ’ЯТНИЙ ЗНАК  ЛИЦАРЯМ- НАЛИВАЙКІВЦЯМ

Неподалік мосту через Сулу  височіє насип, який видно з автостради Київ-Харків. На ньому  великий камінь  і козацький хрест. На мармуровій плиті – напис: «Лицарям волі  Северина Наливайка – жертвам Солоницької трагедії  1596 року». Тут серед безкрайніх посульських лугів, де кожна грудка  землі дзвенить  козацькими шаблями і гомонить голосами відваги і мужності, цей  пам’ятний знак  (споруджений 2001 року за проектом архітектора В. Семенюти) нагадує  сучасникам про одну з найгероїчніших сторінок історії визвольної боротьби українського народу.

Северин Наливайко – визначна  історична постать , козацький ватажок, провідник козацько-селянського повстання проти польської шляхти   1595-1596 років. Біографічні дані  про його походження та  молоді роки  життя в  історичних джерелах дуже бідні. Родом з м. Гусятин. Змолоду  козакував на Запорожжі,  потім вступив на службу  до князя К.Острозького. В 1594 році  бере участь в турецьких походах. Після повернення з Угорщини, бере  під козацький контроль більшу частину Волині, що стало початком   великого повстання . Козацько-селянське повстання наливайківців  1594 - 1596 рр., яке охопило майже все Правобережжя  і закінчилось  у червні 1596 року під Лубнами і закінчилось, за висловом  відомого історика Михайла Грушевського „солоницьким погромом”. Адже ця подія мала місце, як стверджують всі історики, „над річкою Солодицею”,  „під  Лубнами на Солониці”,  „в урочищі  Солониця”  і хоч вона мала трагічні наслідки (повстанці були розгромлені  в кілька разів могутнішими польсько-шляхетським військом під орудою Жолкевського, але в очах верхівки феодальної Польщі набула невідворотної загрози, оскільки була передвісником грядущої розправи, яка згодом реалізувалась  у Визвольній війні під проводом  Богдана Хмельницького.

„Поразка під Солоницею була однією з найбільших трагедій України, наслідки якої ще довгий час гальмували її  дальший розвиток, - писала історик Н. Полонська-Василенко, - проте незважаючи на невдачу , залишився фермент, який підтримував опозиційний  дух українського населення, а ім’я Наливайка зберегла народна пам’ять як борця за його свободу”.

Точне місце  табору  наливайківців до сьогодні не встановлено, хоча пошуками  табору на Солониці займались  Тарас Шевченко і Микола Костомаров, історик К.Бочкарьов, знавець етнографії Лубенщини В.Милорадович, академік, родом з Солониці П.Охріменко.

           Подвиги повстанців не забулися  більш як за чотири століття  і досі  живуть в легендах, переказах  і  пам’яті народу  і  встановлений  козацький хрест тому свідчення.

Народе мій, воскреслий з попелищ,

Із  долею у хрестик рушниковий

З твоїх кривавих славних бойовищ,

Вже п’ятий вік  відлунюють підкови.

                                                                       Ольга Хало, поема “Северин  Наливайко”

                                             **/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**

МГАРСЬКИЙ  СПАСО - ПРЕОБРАЖЕНСЬКИЙ МОНАСТИР

Ген на горі впритул до неба,

Стоїть, загорнутий в блакиття,

Не день, не два – а три століття

Притиснувши хреста до себе.

Хіба звикати православним

Монастирям? Ні не звикати

Свій хрест нести і хрест державний

Руками обома тримати.

                          Раїса Плотникова

           Мгарський Спасо-Преображенський монастир є однією з найшановніших та найвідоміших в Україні  святих православних обителей. Духовна перлина Лубенської землі  уже багато століть височіє  над живописною Сулою. Історія пам’ятає монастир  з ХУІІ  ст. У 1619 році Раїна Вишневецька, двоюрідна сестра відомого церковного і освітнього діяча Петра Могили,  робить пожертву на заснування   Мгарського Спасо- Преображенського  монастиря. Вона ж на згадку про покійного чоловіка  подарувала церкві землю і відпустила матеріали, що залишилися від перебудови старого  замку Вишневецьких у Лубнах.

          Будівлі зводились тривалий час. Ще нова церква  була знищена пожежею, на її відбудову вже в 17 ст. використовувався гіпс з висачківського кар’єру. Зводились  монументальні споруди, в яких відбилися риси українського бароко.

         Найбільшу архітектурну цінність має   головна споруда  монастиря - Спасо- Преображенський собор . Він споруджений 1684-1692 рр.  Німецький архітектор  Йоган Баптист, запрошений для будівництва за порадою  ректора Києво-Могилянської академії Лазаря Барановича, хотів повторити в ньому абрис Чернігівського Троїцького собору. За планом  чернігівська і мгарська споруди однакові, але інтер’єри їх - різні. Віконні і дверні отвори, фронтони  собору  прикрашає чудове ліпне оздоблення – сюжетні рельєфи і стилізовані  рослинні орнаменти.

        

В  архітектурний комплекс монастиря входять Тепла  Благовіщенська церква  (збудована у псевдо візантійському стилі); дзвіниця (триярусна, збудована в  бароковому стилі 1785р.; 1786р. зведений будинок ігумена – перебудований у 19 ст. (мурований, двоповерховий, у стилі класицизму) , у 2-й половині 19 ст. зведено двоповерховий  готель.

        Велика християнська слава  монастиря  пов’язана з іменем  святого Афанасія, патріарха Константинопольського (Царгородського), який став його  покровителем.

           Грек за походженням, він неодноразово бував на  святій горі Афонській, де мріяв назавжди усамітнитися. Але за характером був подвижником, часто їздив до Солунської єпархії,  листувався з російським царем  і на схилі літ вирушив у далеку подорож  до Росії. Та повернутися додому Афанасію не судилося.   По дорозі він  захворів, зупинився перед мурами Мгарського монастиря і сказав  ігуменові Петронію:  «Бажає  душа моя в цьому монастирі грішне тіло своє поховати». 5 квітня 1654 року  святитель відійшов до Бога. Патріарха поховали за грецьким звичаєм,  в Храмі  Преображення Господнього, під амвоном – посадили у крісло і вклали в кам’яну гробницю. Через вісім років після смерті Афанасія, коли на прохання митрополита  Паїсія Газького  відкрили поховання, то по церкві пішли пахощі. Мощі святителя залишилися нетлінними. У лютому 1662 року Афанасія канонізували. На початку ХІХ століття  спорудили срібну раку вагою 4 пуди,  і туди було перекладено мощі патріарха. До Мгаря приходили   стражденні і хворі, чимало  людей зцілювались. 1936 року, коли монастир ліквідували, мощі Афанасія Чудотворця перевезли в Харків у Благовіщенський кафедральний собор, де вони зберігаються і понині, але дух його, як вважають віруючі, залишився в монастирі.

          Коли ще  храм був дерев’яний, мощі  святого Афанасія  виносили  із церкви і  встановлювали поблизу муру. На цьому місці нині ікона патріарха Царгородського.   

      Щороку  монастир 15 травня  святкує  день представлення до Господа  святого Афанасія - день  пам’яті свого небесного покровителя. В цей день сюди стікаються прочани з різних куточків України.

      До  монастиря приписано скит заснований  на місці, де усамітнювався константинопольський патріарх Афанасій. 1889-1991 у ньому замість каплиці збудовано муровану однобанну  Афанасіївську церкву.   

       На території монастиря поховані  Константинопольський  патріарх Серафим (Анін), київський митрополит Йосиф (Нелюбович-Тукальський), архієпископ Полтавський, а потім Псковський, Мефодій (Писнячевський).

      В ХУІІ – ХУІІІ століттях було створено Літопис Мгарського монастиря, рукописи якого зберігаються  в наукових бібліотеках України. Про Мгарський  монастир  писали  історики , письменники, краєзнавці - Самійло Величко, Т.Шевченко, Д.Яворницький, І. Нечуй-Левицький, Г.Сенкевич, О.Донченко, Л.Костенко,  М.Лазірський,  Ф.Соколовський,  В.Малик та ін. 

**/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**

ТАРАСОВА КРИНИЦЯ В ІСКІВЦЯХ

             Кілька разів  у 1843- 1846 рр. наш край відвідував Великий Кобзар Тарас Григорович  Шевченко.

            Плідною виявилася  поїздка на Лубенщину  в якості члена археологічної комісії. У своїх замітках він писав про Мгарський монастир, земляні укріплення в урочищі «Замок», де колись стояв  пишний палац магната Яреми Вишневецького. Не оминув він і славно-сумнозвісної річки Солониці, на березі  якої відбулася остання битва козаків Северина Наливайка з польськими поневолювачами. І про Наливайка, «преславного запорожця», згадує у багатьох своїх творів. Описав середньовічний Ромоданівський шлях. А які чудові описи Сули поблизу Лубен у  повісті «Наймичка».

          Уперше він потрапив на Лубенщину  в кінці липня 1843 року  як гість нашого славного земляка-етнографа  О.С.Афанасьева-Чужбинського.  Разом вони відвідали велелюдний лубенський ярмарок, який так врізався в пам’ять поета , що як свідчить його «Щоденник»  навіть снився через багато років на засланні. За спогадами Афанасьева-Чужбинського  вони часто «блукали з ним по лісах над Сулою і Сліпородом…». Тарас Григорович, бував на Челядній горі, що знаходиться в центрі села Ісківці, де він  збирав на розмову селян і дворових. В  оселі Чужбинського Шевченко читав приятелеві  твори, ще свіжі, щойно написані в Мар’янському чи Яготині і Олександр Степанович був його першим критиком. Тут між ними відбувалися розмови про польську літературу, зокрема поезію Адама Міцкевича, якою вони обидва захоплювались.

           Одного вечора, як згадував Чужбинський, вони довго читали Міцкевича, розмовляли  і коли потомились, вирішили освіжитись чаєм. Тарас Григорович схопив відро і побіг садом до криниці. Чубинський заходився лагодити самовар. Знадвору чутно було, як шуміли на вітрі дерева і лунала пісня, яку наспівував Шевченко: «Нема в світі гірш нікому // Як сироті молодому».

           Пам’ять про перебування поета в Ісківцях – то світла  сторінка в історії  цього села,  нею пишаються ісківчани. В 1966 році  в центрі села було встановлене погруддя Кобзаря.

           На жаль, час не зберіг будинку в якому чаювали два поети . Та збереглася криниця з якої набирав воду давнього осіннього вечора  1843 року Тарас Григорович. Ця  шевченківська реліквія відновлена  1959 року з ініціативи вчителя місцевої школи Івана Федоровича Булатецького за матеріальної підтримки колгоспу імені Шевченка. На бетонній цямрині напис «1846. Криниця Т.Г.Шевченка». Дата розділяється невеликим портретом Кобзаря, умонтованим у бетон. Вічне джерело  земне і вічна любов народна до Тараса Шевченка.

           Щороку, в останню неділю травня, біля  криниці Шевченка  проходить районне свято  «В сім’і вольній, новій».

        2010 року Лубенської районною радою було прийняте рішення про утворення  в с.Ісківці  пам’ятки  садово-паркового мистецтва місцевого значення „Парк-криниця Шевченка”.

**/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**

КРИНИЦЯ КОЦЮБИНСЬКОГО В ЄНКІВЦЯХ

         З давніх-давен криниці посідали в житті людей важливе місце, їх охороняли, з особливою любов’ю облаштовували, звеличували в народних легендах, вважали святими.

Є  легендарне джерело і на Лубенщині,  в долині на правому березі річки Удай, біля села Єнківці.       

         Щороку з незапам’ятних часів  тут відбувався ярмарок. Джерела виникнення криниці і цього ярмарку  губляться десь у сивій давнині.

        Ще на початку ХУІІІ століття день  християнської  святої Параскеви відзначався дуже урочисто. (Параскева з грецької –  «п’ятниця» ). Існувало дванадцять п’ятниць у році, що уособлювалися східними слов’янами  та викликали у них вшанування. Одна з них - десята після Великодня, в яку і відбувався ярмарок в Єнківцях. Як свідчить легенда «косив колись на лузі  якийсь чоловік траву, підійшла до нього сама, свята  П’ятниця в образі бідної жінки  і спитала, де б його сісти відпочити. Дядько був не в настрої, показав на болото. Вона пішла туди й сіла – стала невидимкою. А на тім місці з’явилася криниця… вода якої мала чудодійні властивості».

       Чимало дослідників  у різні часи  зверталися до теми  криниці у своїх наукових пошуках. ЇЇ відвідали та описали історик,академік О.І.Левицький, фольклорист і етнограф  В.П.Милорадович. Перша коротенька  замітка про  «Криницький ярмарок»  з’явилася   в  «Записках  Південно-Західного відділу  Географічного товариства 1847 року». Писали про нього «Полтавские губернские ведомости» і «Киевский телеграф».

 « …Озеро ярмарку вливається  струмочком в каплицю; одні йдуть, другі виходять. Се та знаменита криниця до якої з’їзджаються люди з далеких сіл навіть і стають табором  в ніч під десяту п’ятницю. Я думаю про тих мудрих людей , що ставлять церкви, монастир й каплиці в найкращих диких місцях: вони знають, що роблять, - вони промовляють  не стільки до нас, як до живих в нас пращурів наших, що віками  справляли  священні грища по  гаях і дібровах», - писав  великий український письменник М.Коцюбинський  1908 року після відвідин  цього цікавого свята, справжньої народної містерії  в оповіданні «Як ми їздили до криниці».

        «Я лишавсь на ярмарку до 2-х годин ночі  весь час насолоджувавсь дивним оригінальним як сама природа, і воістину грандіозним співом, подібного якому ніде не можна почути в світі», - писав   академік О.Левицький. В цей час уся долина освітлювалася свічками, які прикріплювалися до возів, піднятих угору оглоблів, вил увіткнутих у землю, і навіть до рогів волів, а ще – на вершку заповідного дуба.

У дослідженні «Лесная Лубенщина» надрукованому 1900 року  В.П.Милорадович свідчить, що на «криницький ярмарок» збиралося до 5000 душ із Лубенського, Лохвицького, Пирятинського, Роменського повітів. «Тієї ночі всі, старі, молоді, обов’язково повинні співати…»

       Як спомин віків стоїть Єнківська криниця, заворожуючи спокійним плином прохолодної води…Не міліють її джерела, як не міліють  життєдайні  джерела народної  творчості.

       Сьогодні древня традиція  проведення ярмарку біля криниці відроджена знов. Знову як у давнину, звучать тут чудові українські пісні.

**/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**

ПАМ’ЯТНИЙ  ЗНАК  НА МІСЦІ ПОХОВАННЯ РОДИНИ ШЕМЕТІВ

Не забудь  ніколи тих могил безсмертних,

де лежать надії наших гордих днів,

де між деревами над самітним терном

яркий цвіт калини полум'ям зацвів.

                                                                                     Остап Тарнавский

               У реєстрі славетних українських родин, які свого часу прислужилися рідному краєві, по­чесне місце належить лубенській  родині Шеметів. Відома письменниця Любов Яновська у своїй автобіографії писала: «В Лубнах мешкала родина дідичів Шеметів, гостинна, інтелігентна родина, до якої я з першого знайомства відчула надзвичайну симпатію»

               Неподалік від Лубен (територія приміського лісництва по дорозі на с. Калайдинці), в урочищі «Морозівська дача», на місці родинного  склепу   Шеметів (тут поховані  голова родини М.К.Шемет, його дружина, син Микола, донька Єлизавета, що  померла зовсім  молодою)   в грудні  2000 року було відкрито пам’ятний знак (автори-архітектори Р.В.Кисіль та І.В.Пономаренко), який споруджено за ініціативи  організації „Просвіта”  імені Тараса Шевченка.

              Родина відставного поручика, дворянина Михайла Казимировича Шемета на зламі XIX-XX ст. була на Полтавщині досить заможною та впливовою. Шемети мали певний соціальний статус, були власниками ткацько-суконної фабрики, цегельного заводу, млина та маслобійні, володіли 1000 десятинами землі у Лубенському повіті.  

                 Голова сімейства  Михайло Казимирович, зі своїх лісових угідь   постачав  високоякісну деревину  для спорудження духовного училища, був членом опікунської ради  під час будівництва жіночої гімназії.  Та на початку XX ст. говорили вже не так про статки представників цієї родини, як про їхні політичні погляди та національну гідність, причому підстав для таких розмов було більше, ніж достатньо. Брати Володимир, Микола та Сергій Шемети своєю жертовною працею на політичній та культурно-просвітницькій ниві у першій чверті XX ст. зробили помітний внесок у відродження нашої державності, національної культури та духовності.

                Найстарший син, Володимир  закінчив природничий факультет  Київського університету.  Ще  в студентські роки  його захопила національна ідея. Він був членом  «Братства тарасівців», відстоював ідею  української автономії.  Саме  його зусиллями 12 грудня (за старим стилем) 1905 року  в нашому місті з’явилося перше число газети «Хлібороб».

            «Хлібороб» вийшов накладом 5 тис. примірників «коштами і заходами» Лубенської української громади, тож у певній мірі відображав її вимоги. У центрі нашого міста на приміщенні універмагу можна побачити меморіальну дошку, на якій читаємо: « На цьому місці стояв будинок, у якому в листопаді  1905 року містилась редакція  першої в Росії  газети  українською мовою. Видавця В.М.Шемета відвідав М.М.Коцюбинський».  Часопис закликав до політичних та економічних змін, зокрема, до автономії в межах Росії, передачі землі селянам, цивілізо­ваних виборчих органів влади, 8-годинного робочого дня, відкриття українських шкіл тощо. Друкував матеріали переважно місцевого характеру, але разом із тим інформував про події на Київщині, Чернігівщині, Галичині, Одещині, Петербурзі, Москві. Тут містилися статті іс­торичного та загальнополітичного характеру, вірші (Христі Алчевської, Ю.Будяка, Якима Самотнього). Вийшло лише 5 номерів газети.  Пізніше Володимир Шемет був депутатом І Державної  думи, членом Центральної  Ради від Полтавської області. В радянські часи він працював в  Інституті української   наукової мови  при Академії Наук, а згодом   - в установах „Цукротресту”. Помер він 1933 року, похований на байковому кладовищі в Києві.

            Трагічно склалася доля наймолодшого з братів – Миколи- першого редактора газети. 1918 року, переживши розчарування  і не знайшовши для себе дороги в сум’ятті революційного руху, закінчив життя самогубством.

           Сергій Михайлович Шемет, брав найактивнішу участь  в організації  „Просвіти” в Києві, у червні 1917 року  очолив  Українську  демократично-хліборобську партію, 1918-го увійшов до складу уряду П.Скоропадського. Емігрував за кордон і в еміграції був особистим секретарем  гетьмана. Помер 1969 року в Австралії.

          Володимир, Микола та Сергій Шемети з гідністю пройшли через ті випробовування, які приготувала їм доля у першому десятилітті XX ст. І, як свідчать джерела, до кінця життя не зійшли з обраного шляху, намагалися сповна послужити Україні та рідному краєві. Таки­ми вони і залишилися у пам'яті нащадків.

 **/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**

ХАТА –МУЗЕЙ В.СИМОНЕНКА . ПАМ”ЯТНИК  В.СИМОНЕНКУ В БІЇВЦЯХ.

                                                  Селянська хата на семи вітрах –

Лебідка біла з казки, а чи пісні.

Ріллею скутий клаптик першовісний –

Надії острів на семи вітрах.

                                                         Олександр Печора

  

               

                    На Україні є місця святі для кожного свідомого  українця. Одне з них – Біївці – мала батьківщина  видатного українського  поета Василя Симоненка, якого ще  один великий український поет і великий мученик за Україну Василь Стус свого часу назвав  найбільшим шістдесятником із шістдесятників.

         З пагорба у Біївцях видно широкий видолинок над Удаєм, густо вкритий очеретами. Саме тут притулилась приземкувата хатина  в якій  народився, виріс  із якої пішов у світ «витязь молодої української поезії». Меморіальна табличка на причілку . Білі стіни з очеретяною стріхою, проста долівка, ряднина, барвисті  вишиті нитками надії і жалю рушники – це все навіки вкарбовується в пам’ять. Усе так і є в хаті  - піч, дерев’яний піл, столик, старе крісельце. Тут все, що було колись  -  збережено дбайливими руками односельців. У Василевій світлиці  зустрічає гостей його портрет, втілений митцями  та портрет його матері.

             За хатою двір, що переходить у грядку, а далі  – надудайський луг, а ще далі – ліс… Неповторна українська природа, що  надихала поета. Десь там вдалині загубилася  в зеленій  повені  річка Удай, над  крутою горою Лисак  пливуть непомітно віки .В цьому священному місці особливо віриться що тут не могла  не народитися  людина такої кришталевої чесності, сумління нашого народу.

             «Найбільше люблю землю, людей, поезію і …село Біїївці  на Полтавщині, де мама подарувала мені життя…»,- сказав колись  поет .

            Селу Біївці  - по першій документальній згадці – 260 років. Колишнє козацьке село сьогодні знане  у всьому світі як село  Василя Симоненка.. У 1965 році в Біїївцях на громадських засадах  тут відкрився  музей.

           Уже в ранзі музею кого тільки не бачила ця хата ! Щороку  8 січня біля старої оселі серед снігів  збираються відомі письменники,  митці і просто шанувальники творчості поета, щоб  вклонитися світлому імені Василя.

            У книзі відгуків музею є такий запис: « У цій старовинній хаті аура, яку  ніколи і ніде не відчуєш, це зв’язок з минулим, це зв’язок з історією , і це пуповина, що прив’язала нас, незалежно від нашого бажання, до рідної землі, до рідного краю. Низький уклін тобі, наш великий поете …».

                17 травня  2005 року  у селі Біївцях на території Бієвецької школи, відбулося відкриття нового пам’ятника поету. Його відкриття стало можливим  завдяки спонсорам – колективу Полтавського державного педагогічного університету  імені В.Г.Короленка, Лубенській асоціації органів місцевого самоврядування, приватним підприємцям Вадиму Тараненку, Руслані Дрок, Тамілі Тараненко. Доречно згадати і тих, хто в часи замовчування  сприяли утвердженню доброго імені поета-земляка. Перша спроба увіковічнити пам’ять Симоненка на його малій батьківщині була, коли голова колгоспу ім.40-річчя Жовтня Василь Даценко, який ще у 1970 році разом з директором Бієвецької школи Юрієм Деркачем поставили пам’ятник Василю Симоненку.

                 Авторам  сьогоднішного пам’ятника   архітектору Олександру Зоту та  полтавському скульптору Миколі Цисю – вдалося передати простоту  і сувору стриманість  образу поета.

 У  2000 році  було засновано районну премію імені Василя Симоненка , яка переросла в літературно-мистецьку. З ініціативи літоб’єднання ім. О. Донченка та відділу культури і  туризму  Лубенської районної  державної  адміністрації вона присуджується щорічно. З 2004 року премія набула статусу обласної.

 **/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**

КУРГАН СКОРБОТИ

На цій горі, на пагорбі печалі,

Де все болить – від квітки до хреста, -

Ідуть дощі вдовиними плачами...

На цій горі, на пагорбі печалі,

Німіє слово і мовчать уста...

                                                                                                                 Борис Олійник

          

        У зболеній народній пам’яті ніколи не забудуться  трагічні лихоліття 1932-1933 років, коли на очах у всього цивілізованого світу  над українським народом коївся жахливий злочин  масового народовбивства.

         На горі Зажури  біля села Мгар насипана висока могила, а на ній 8-метрової висоти  бронзовий дзвін, що 15-метровим хрестом-птахом  врізається   в небо. На дзвоні тім викарбувані слова, що б’ють у саме  серце: «Коли відходить одна людина - з нею вмирає  цілий неповторний світ. Коли ж мільйони ідуть у прірву – тоді помирає вже ціла галактика. Голодомор- 1933» По колу великого дзвону -  30 малих  дзвонів – від кожної області України та громадських організацій. Цей  найвеличніший у своїй скорботності пам’ятник  встановлено на лубенській землі.

        У січні 1990 року,  видатний український драматург Олексій Федотович Коломієць, звернувся до  Українського фонду культури з пропозицією  про достойне увічнення жертв голодомору. У листі-відповіді  від імені фонду, його голова Борис Олійник підтримав  цю святу справу і звернувся до  громадськості. На лист  відгукнулися тисячі  людей не лише з усієї України, а й зарубіжжя.

          Ідея створення пам’ятника дістала всенародну підтримку – на всеплодючій українській землі створити пам’ятник мільйонам жертв  голодомору і звести його за старовинним козацьким звичаєм. Бо пам’ятаємо – коли гинули герої, то кожен висипав шапку землі на могилу і виростав у степу високий віковічний курган. Бо земля, як саме життя  - вічна. І вічним буде пам’ятник, створений усім народом України.

        

  І якщо форма пам’ятника  у вигляді земляного кургану була підтримана майже одностайно, то місця встановлення називалися різні. Координаційна рада  при Українському фонді культури  оглянула всі пропоновані місця і дійшла  висновку, що найбільш прийнятним місцем  для втілення задуму є  високий пагорб у ландшафті  мальовничого  села Мгар, поблизу Спасо - Преображенського  чоловічого монастиря .

          12 серпня 1990  року відбулося  освячення місця  для меморіалу. Проект меморіалу був створений А.Ф.Ігнащенком –  архітектором, лауреатом Державної премії  ім. Т.Шевченка, відомим як автор Пагорба Слави у Черкасах, пам’ятників Т.Г.Шевченку та Василю Порику у Франції, О.С.Пушкіну в США, Лесі Українці  в Канаді та ін.

Дзвін для меморіалу «Голодомор-33»  був виготовлений на Дніпропетровському заводі металоконструкцій. Литво 30-ти малих дзвонів   – на підприємствах м. Обухова.

           До складу Меморіалу „Голодомор-33” входить Великий Дзвін (8м), що завершується Хрестом. Малі дзвони (0,5 м )  і земляний Курган (висота – 4 м, діаметр – 25 м).

           Відкриття меморіалу на вічну пам”ять жертвам голодомору  в Україні 1932-1933  років  відбулося 11 вересня 1993 року . В цей день краяли серце дзвони печалі і  їх жалібний голос полинув з Лубен по всій Україні.

           Дні пам»яті і скорботи – подія всенародна. Вона увійшла сумним  спомином у кожен дім, в кожне людське серце. Журливі молебені на Кургані Скорботи вже стали традиційними . Щороку у другу суботу вересня ( а з 1998  року  в день пам’яті жертв  Голодомору)  на Курган Скорботи в'ються вервечки людей, щоб вшанувати пам”ять безвинно загиблих  мільйонів українців.

                                          **/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**/**

Меморіал жертвам Голокосту в Лубнах

      Напередодні Великої Вітчизняної війни в Лубнах проживало - 28 тисяч осіб, з них - 9000 євреїв.

     На початку війни Лубни опинилися в центрі запеклих боїв. Стрімко переслідуючи знекровлені і розрізнені  частини Південно-Західного Фронту, переважаючі сили фашистських військ під Лубнами розгромили штаб генерала Кирпоноса і 13 вересня 1941 увірвалися в місто з тилу, з боку села Засулля.

  Багато єврейських сімей не встигли евакуюватися, були зупинені фашистами і повернені в місто , де їх чекали нелюдські умови життя, арешти, знущання і ... розправа.

  Оскільки німці запланували  під  Лубнами будівництво  ставки Гітлера , так званого "Дубового дому", то відразу ж приступили до "очищення  території від небезпечних і  шкідливих елементів". Вже в перших числах жовтня 1941 року по всьому місту було розвішано розпорядження: «Всім  жидам  зібратися на базарній площі з цінними речами».  Нічого не підозрюючи люди стали збирати свій "цінний" скарб. 15 жовтня 1941 потоки євреїв  зі своїми сім'ями, з дітьми та старими, в оточенні поліцейських і есесівців рушили по старій  «полтавськькій»  дорозі у бік села Засулля. Не доходячи до  мосту через річку Сула  вони стали здогадуватися про справжнє  призначення цього маршу, намагалися втекти, але приклад і куля у гітлерівців завжди були напоготові. Одиниці змогли врятуватися кинувшись в річку або ліс. Малолітніх дітей батьки намагалися виштовхнути в натовп місцевих жителів, які стояли вздовж дороги і, якщо це вдавалося, натовп поглинав їх, рятуючи від катів. За міст нікого крім приречених не пускали. Оточення було по обидві сторони дороги.

   Колону зупинили не доходячи кілька сот метрів до обриву. Людей змусили роздягтися і скласти речі в мішки, а потім невеликими групами стали відправляти за гай до обриву . Незабаром звідти пролунали автоматні черги. Жителі навколишніх місць згадували, що постріли в цей день чулися до самої ночі, а потім ще кілька днів поспіль ворушилася земля.

       На околиці міста Лубни 15-16 жовтня 1941 Айнзацгрупи «С», було розстріляно  та  поховано близько 4 тисяч євреїв.

      Після війни місцеві  жителі  часто  знаходили в Засульскому  яру кістки , змиті вниз потоками води. Семен Броншваг, начальник лубенського будуправління, організував людей; останки загиблих були зібрані і поховані на тому місці, де проводився розстріл. Місце було огорожено, а в середині 50 -х років тут було встановлено невеликий цегляний обеліск.

       Після відродження в Лубнах єврейської громади , було прийнято рішення про увічнення пам'яті про 4 тисячі  безвинних  жертви гідним пам'ятником. Розпочався збір коштів.

      У 2001 році на замовлення єврейської громади місцевий архітектор - волонтер Руслана Кисіль розробила проект меморіалу і напередодні 60 - ї річниці з дня трагедії, над яром була зведена велична Менора, яку виготовили на Лубенському СУ.

     В даний час єврейська громада постійно піклується про стан меморіалу, проводить ремонт пам'ятника і прибирання навколишньої території. Збираються відомості про загиблих, встановлено  плити з прізвищами жертв.

       Щорічно,   у день  розстрілу , біля пам'ятника проводиться мітинг - реквієм.  Вшанувати пам'ять загиблих приходять члени єврейської  громади, керівники місцевих органів влади, з'їжджаються родичі, збираються місцеві жителі.